Афіша

Фотоклуб "5 х 5" запрошує на виставку київського фотографа Олександра Ляпіна "WELKOM TO KYIV", відкриття якої відбудеться у четвер 18 лютого о 19 годині.

Автобsографsя 

Народився біля болота, в селі, через 11 років після  закінчення війни.

Поруч із будинком було поле. Полуничне. На тому полі в мене намагався поцілити сторож.

Мені було два  роки.

Тоді ж я  захопився фотографією.

Батько дав  мені фотоапарат «Смена 2» із зарядженою плівкою, бо сам я не вмів це зробити (зарядити фотоапарат плівкою).

І я пішов  фотографувати сторожа. З того часу знімаю. Колись хотів робити портрети на паспорт у фотоательє. Але ця мрія не здійснилася.

А якось бабця  сказала, що треба сходити в музей. І повела мене до музею.

Тоді я злякався. Бо треба було їхати на метро.

Екскурсовод у  музеї «гнав», і я сказав, що сам  можу все розповісти. Було це у 1961 році. Від тоді я розповідаю про мистецтво.

А той мистецтвознавець звільнився з музею.

До комсомолу  мене не взяли, бо я занадто голосно  грав на барабанах.

В армії грався з динамітом та тротилом.

Коли повернувся до дому почав нічого не робити. Чим  й зараз займаюсь. 
 

«WELKOM TO KYIV»

(передмова  та післямова до  виставки)  
 

 Над Києвом  часто світить сонце. Іноді так, що від нього неможливо сховатися. Але в місті буває і холодно, та так, що не знайти тепла. Тут часто йдуть дощі, і після них залишаються каламутні калюжі. У них починається нове життя. Підводні комахи займаються сексом і активно розмножуються. Але калюжі висихають, і веселі істоти в муках гинуть. Буває, що над Києвом висить Місяць. Красивий, срібний. Під ним кидаються Кажани. Траєкторії їх польотів непередбачувані. Кажуть, вони шукають відьом. Однак, як стверджував етнограф Чубинський, всі киянки - відьми. Кажани в розпачі ламають крила.  

 А ще в  Києві є Дніпро, і декому з  киян він сниться. Солодко сплячим  киянам здається, що течія відносить у море їхні мрії і віру. І самі вони інколи тонуть  у каламутних водах величезною брудної річки. А прокинувшись у холодному поту, полегшено зітхають і сумно дивляться у вікно. У Києві довгі, холодні ночі і погляд поглинає темрява. Коли вона розсіється, зіниці злить труба з різнобарвним, як картини Тіберія Сільваші, димом або сонна стіна з вікнами, за якими ховаються такі ж широкі зіниці. 

 Третина киян  мають блакитні очі, половина - карі, інші городяни зеленоокі, чорноокі, рожевоокі ... Раніше більшість цих очей були щасливими, добрими. Ще, городяни діляться на дітей і людей похилого віку, на чоловіків і жінок, на красивих і некрасивих на шахраїв і жертв, на ситих і голодних, на улюблених і нелюбих, на щасливих і самотніх, на домашніх і бездомних, на бультер'єрів і пуделів, на живих і мертвих, на пішоходів і «мерседеси», зухвалих і нерішучих, на втомлених і злих, на тих, що живуть у центрі і на масивах, на хворих та лікарів, на наркоманів і алкоголіків, на роботодавців і податкових інспекторів,на священиків і повій ...  

 Доля любить  гратися киянами. Деякі намагаються  полетіти від неї. Їхні тіла знаходять на місці висохлих калюж під стінами похмуро-однакових будинків. Будівлі - як пам'ятники загублених душах. Краще, коли у венах не кров а пиво, горілка або героїн ... Тоді Київ стає Едемом. Небуття - життям. Пам'ять - порожнечею.  

 Дідок-Київ кришиться, як суха булка і ми розсипаємося разом з ним. Екскурсоводи виють на Місяць, як бездомні пси. Вони думають, що Київ зник з лиця землі.  

 Адже над  містом схилився хірург. Він загнав гострий скальпель у серці Києва, водить пилкою по його горлу і злизує з його очей сльози ...  

 Мені здавалося,  що я це сфотографував, і  видав веселий путівник слідами скальпеля божевільного м'ясника ...  
 

 Олександр Ляпін